А життя йшло собі далі своїми неминучими шляхами. 1 січня 1918 року, без боротьби й найменшого опору, Ставропольські губерніяльні народні збори визнали владу рад, обрали виконавчий комітет і губерніяльну раду народніх комісарів. 28 січня, цим же шляхом мусіла піти й Терщина.
На Тереку національна ворожнеча дійшла цілковитого безумства. Чеченські загони наскакували на козачі станиці й палили їх дощенту. Козаки улаштовували справжні походи на чеченські авули. Владикавказ захоплювали то інгуші, то осетини, то просто банди авантурників.
З такою ворожнечею й безладдям важко було жити. Військовий уряд і національна гірська рада випустили з рук будь-яке кермо. 28 січня зібрався терський областний з'їзд делеґатів, що обрав народню раду. Її незабаром заступила рада народніх комісарів. Військовий уряд безславно й непомітно сконав, склавши свої сумнівні уповноваження.
На всьому Північному Кавказі тільки Кубанщина залишилася поза владою рад. Але й тут готувалися до останніх, рішучих боїв, в кінці січня Кубанський ревком вирішив повести наступ на Катеринодар силами своїх загонів, за підтримкою 39-ї дивізії. Революційні мрійники не виждали призначеного терміну й 2 лютого ударили на станцію Енем (під Катеринодаром). Командири полягли в нерівному бої, а загін розвіявся.
Проте 14 лютого вже гримів гарматами й строчив кулеметами новий фронт — від Кримської до Троїцької й до Абінської. Повстанці йшли до революційних загонів уже не десятками, а сотнями й тисячами. Кубанська революційна армія росла щодня цифрами нечуваними: 3, 5, 7, 12, 22 тисячі. Виникли нові фронти — під Армавіром, Кавказькою, Тихоріцькою. Станиці десятками переходили до влади рад: січня місяця — 20, лютого — 14, березня — 24. Катеринодар, як білий острів, коливався серед розбурханого червоного моря.
24 лютого, в неділю, станиця Петропавлівська хазяйновито готувалася до ранньої весни. Сонце гарячим язиком злизало сніг і золотою зливою проміння чепурило землю. Голубі прозорі серпанки висіли над курганами. Обрії потопали в облудних маревах. Буйний Чамлик ворушився й щось бурмотів спросоння під зчорнілим, де-не-де пошматованим, льодом.
Станиця саме справляла останні передвесінні свайби. Багато фронтовиків-молодожонів не вернулося, багато парубків була побито. Батьки не спішили віддавати зайву пару робітних рук до чужої сім'ї. Але спілі, налиті буйним хмелем молодощів, дівчата й дев'ятнадцятилітні вдови бурхливими атаками штурмували дефіцитних женихів, і свайби не переводилися. Запа-
