Політичні діячі, комерсанти, фабриканти, поміщики, розгублена професура й пещене „благородне“ жіноцтво тікало в незнану путь із жменькою так званої армії. В душі цілковитий жах і розпач. Чи ж такого кінця сподівалися вони, пов'язавши свою долю з намірами Корнілова й Алексєєва? І чи не розгубили старі, славлені генерали останнього свого глузду, тікаючи перед натовпом напівозброєних робітників, незугарних селян, дезорганізованих фронтовиків?.. Ах, прокляття на вашу голову, старі спантеличені шкарбани!
26 лютого армія спинилася на відпочинок у станиці Ольгінській. Тут їх догнала звістка про новочеркаські події. Позаду добрармії встав тепер ворожою лавою червоний Дон.
Другого дня головнокомандувач видав наказ рушати в нечуваний похід — у країну, що вся наїжачилася багнетами революційних загонів. Щоб не дати червоним розгадати плян походу, взяли напрямок на південний схід, на Ставропольщину.
На початку березня телеграфні й телефонні дроти від Торгової до Тихоріцької й від Кавказької до Ставрополя били на сполох: „Іде Корнілов із кадетами, офіцерами, текінцями; революція — в небезпеці. Товариші — до зброї!“. Червоне командування рушило свої частини на північ губернії, в район Ведмежого, Білої Глини, Пісчаноокопського, Нового Ягорлика. В Лежанці, на межі Кубанщини, Донщини й Ставропольщини, стояв артилерійський дивізіон. На підтримку йому послали Дербентський полк 39-ї дивізії, підсилений двома ротами бакінців.
Стоянка дивізії, без діла, на залізничних вузлах та по селах розкладала бойові частини. В дивізії було ще чимало всіляких фронтових прошарків — від кубанських городовиків до заможненьких селян Ставропольщини. Чимало сімейних бойців розійшлося додому. Інші розледачувалися й губили військову дисципліну та революційну свідомість. Запаси розтягненого спиртового склепу на Кавказькій не минули рук дивізії. Дійшло того, що на початку нового року, десь на стоянці в селі, корніловці украли в артилеристів дивізії цілу батарею й вивезли її до Ростову.
Попавши з дербентцями до Лежанки, Рогожін повеселішав. Він сподівався, що відчування небезпеки поверне бійців до здорового стану. Нагнибіда підсміювався:
— Нетерплячка бере, Петровичу?
Але Рогожін відповів йому щиро:
— Бачиш, Нагнибідо, — я ж, власне, досі ще не був у боях.
— Чудачина ти, Петровичу! Адже на кабанів стріляв колись?
— Дак то ж на кабанів.
— А не однаково хіба? Бери на мушку й бий золотопогонну сволоту, багнет їй у пузо! От і все.
