Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/77

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

безладну стрілянину. Стріляли без команди; кожен вибирав собі жертву за жертвою, ніби поспішав. Постріли сплелися з стогоном, криками, мольбою. Кілька душ кинулося тікати, — їх догнали й підняли на багнети.

Рогожін не одводив очей і, здавалося, з кожним ударом хтось утискував йому в груди гарячу вуглину: дак ось вони, визволителі Росії, захисники людських прав і свободи! Скинуто машкари, викрито звірячі обличчя! Нічого людяного, — тільки безмежна класова ненависть і безоглядна помста. Винищити найактивніших, а решту поставити на коліна — ось уся програма їхнього визволення!..

Жаден з полонених не зостався на ногах. У купі побитих ворушилися, плазували й стогнали недострілені люди. Частина офіцерів кинулася добивати їх багнетами й прикладами. Раптом із купи зірвався на ноги якийсь молодик і побіг вигоном до хат, мимо вітряка. За ним погнався високий, худий капітан із багнетом напоготові. Але юнака підганяв смертельний жах: офіцер відставав. На допомогу йому кинувся немолодий уже прапорщик, напевно з запасних, похапцем витягаючи револьвер. Решта стежила за вловами, як за спортом.

Рогожін упізнав дідового Михайла. Пострілом йому розвернуло всю щоку. Божевільні очі лізли на лоба, рот захлинався в крові й жахливому заячому верещанні. Він біг до своєї хати, але сил не вистачило: упав і плазував далі. На зустріч йому, спотикаючись і плутаючи старечими ногами, поспішав з двору дід Микола, без шапки, в білій сорочці, сам білий, як снігова пелена. Впав біля сина на коліна, загородив його й простяг руки з мольбою:

— Паночку!.. Голубчику!.. Один же він!.. Змилуйтеся!.. Татом вашим, мамою вашою молю!..

Офіцер з розбігу спинився й обличчя йому перекривила смертельна ненависть. Він задихався й ковтав слова:

— А-а?.. Татом-мамою?.. Ось тобі… за тата-маму!..

Р-раз!

Багнет із хруском увійшов у старі груди й перекинув діда Миколу горілиць. Капітан смикнув назад, але не міг видрати зброю з ребер. Брудно вилаявся, наступив ногою на груди, вирвав багнет і вдарив іще двічі. Тим часом прапорщик добіг до Михайла й незручно випалив йому просто в потилицю. Плюнуло з небо червонорожевими шматками й заляпало офіцерові обличчя. Він витяг хусточку і з огидою витерся. Руки йому тремтіли. Дістав із кишені цигарницю й закурив. Високий капітан підійшов до нього червоний і захеканий. З усього видко було, що йому неловко: з старого, трухлявого діда була не така вже показна бойова здобич. Сонце і вітер гралися срібною дідовою бородою, а біла сорочка дужче й дужче пломеніла кольором мучеництва, кольором революції. Руки дряпали землю в останніх корчах.