Доно-Кавказької держави. Деякі пакти його варті історії, абож сторінок гумористичного альманаху.
„Пакт 1-й. Доно-Кавказький союз складається з самостійних держав: Всевеликого війська Донського, Кубанського війська, Терського війська, Астраханського війська, й Союзу гірняків Північного Кавказу й Даґестану.
Пакт 5-й і 6-й. На чолі Союзу стоїть верховна рада з отаманів Донського, Кубанського, Терського, Астраханського й голови Союзу гірняків. При верховній раді періодично збирається сейм із представників від населення. Сейм виробляє державні закони, що їх затверджує верховна рада.
Пакти 4-й, 8-й, 11-й. Союз має свій флаг, печать, гімн, спільну армію і фльоту, спільну монетну систему, кредитні білети, поштові марки й тарифи.
Пакт 12-й. Союз дотримується невтралітету з усіма державами. Боротиметься тільки з більшовиками на власній території.
Пакт 13-й. До складу Союзу зачисляється Ставропольську й Чорноморську губернії, Сухумську й Закатальську округи і, з стратегічних міркувань, південну частину Воронізької губернії, з містом Боронежом, та частину Саратівської губернії з Саратовом, Камишіним, Царициним і Сарептою“.
Як бачимо, невтралітет новоявлених доно-кавказьких імперіялістів починався з анексії кількох губерній і округ, що загалом створювало територію, більшу над український гетьманат.
Антанта, розгромивши німців, не дала часу здійснити цей проєкт. Але й без Доно-Кавказького союзу „Всевелике військо Донське“ стало за надійну підпору нової збройної боротьби проти радвлади. За його спиною денікінська армія росла, формувалася й озброювалася. Німці постачали зброю генералові Краснову, генерал Краснов передавав її Денікінові…
Так народився в степах Північного Кавказу білий шурган, що закрутив, замів білими полками з Дону до Терека й Даґестану, вирвався на українські простори, докотився до Орла й Києва, і тільки тут розбився о груди робітничих батальйонів.
Революційна боротьба на Північному Кавказі мала свої особливі труднощі: слабий зв'язок із центром, недостатнє постачання бойоприпасів, незначне прошарування бойових частин пролетарською масою та слабий партійний обхват їх. Проте єдина воля партії сотнями способів скеровувала цю боротьбу в річище клясових боїв єдиного пролетарського фронту.
Кожна радянська республіка Північного Кавказу (Кубанщина, Ставропольщина, Терек) мала свою армію, що підлягала єдиному головнокомандувачеві, призначеному центром. Проте ці сили розпорошувалися на місцевих фронтах, часто другорядного значення. Коли Денікін розпочав свій наступ, виникла потреба централізувати всю боротьбу й підкорити її єдиному краєвому партійному органові.
