вані бійці, захищаючись від ворожого й свого, зрадницького, вогню. Шлях ворогові на станцію був вільний.
Рогожін пополотнів, побачивши розгром батальйону. Раптом усвідомивши стан, крикнув своїм:
— Товариші! Ні кроку назад! Хто побіжить, тому смерть! В степу не сховаєшся, бо ворог пустить кінноту. Треба затриматися в балочці. Їх не багато… Хватайте втікачів.
— Стій, стій! Куди ти біжиш, чума бендерська?
— Ані з місця! А то на багнети піднімемо!
Перших бійців хватали в обійми й валили на землю, щоб вони отямилися. Інші сами, добігши до гурту, шикувалися в лави. Лави росли й густішали. Підбадьорювали кулемети, що їх тепер на два побільшало. Рогожін не хвилювався. На останній випадок — наган при боці. Він швидко розподілив бійців на чоти й призначив командирів.
— Слухай команду! Звідси нема спасіння. Як побіжимо, то всі поляжемо. А як докладемо дисципліни, то їх поб'ємо. Тільки щоб — жадного пострілу без команди. Рябошапко! На правий фланг! Пильнуй там, як ока, щоб не обійшли.
Полем лунали зойки й постріли, лізли й бігли поранені. І зраз переможне вороже „ура“ змішалося з пострілами, галасом і жахливим верещанням. Офіцерська чота добігла до окопів, вибиваючи останніх захисників і піднімаючи на багнети поранених. Били не для того, щоб убити, а для того, щоб помститися. Били в обличчя, в живіт, випускали кишки.
Рогожін нервово стис у руках ґвинтівку, рвонувся вперед усією своєю постаттю й раптом уткнув багнет у землю.
— Не стріляти без наказу! Бити — на триста кроків! Рябошапко, прийми команду!
І по цім слові кинувся з балочки на зустріч денікінцям.
Рябошапка ахнув:
— Ах, ти ж!.. До своїх?
Сціпивши зуби, він припав на коліно й почав ловити на мушку знайому метку фігуру.
— Не вте-чеш!..
Р—раз!..
Але Рогожін біг кривими зламами, мотаючись перед фронтом. І тільки тепер побачив Рябошапка іншу постать, що лізла полем, із перекошеним від жаху обличчям, спотикаючись і падаючи. Рябошапка впізнав пишні вуси Нагнибіди, що з-під них рвалися зойки й мольба:
— Голубчики, не кидайте!.. Браточки, добийте краще!..
Рогожін добіг до нього, підняв поперед себе й поніс назад, затуляючи пораненого своєю спиною.
Рябошапка отетеревів:
— Гавриле Петровичу!.. Отака оказія!
Він безпорадно зірвав з своєї голови заялозений картуз, шваркнув його чомусь на землю, кинув ґвинтівку й вибіг на
