— Які там шутки? Ось діждемося установчих зборів та й заведемо собі порядки, як сами схочемо. Нам тепер — аби тільки приборкати безладдя.
Дядя Єрошка пожував губами, зідхнув і припинив балачку:
— Ну що ж?.. Дай вам бог, дай вам бог… Будемо ждати… Так оповістити їх превосходительство?
— Що?.. Михайла Олександровича?.. Відколи це він став превосходительством?
— А як же? Наші козачки постаралися. Це ж не модель, щоб за отамана – осавул? На Дону отаманом генерал-от-кавалерії Каледін, на Кубані — полковник Філімонов, а у нас — щоб тільки осавул?
— Не розумію… Що ж ви сами призвели його в генерали, чи що?..
— Не знаю, як воно тепер… Хтось же там є такий, що за государя імператора править? Ну от військовий круг і ухвалив прохати нашому отаманові чин генерала… За революційні заслуги, чи як там…
Рогожін мимо волі всміхнувся.
— Ну, дядю Єрошка, щось я досі не чув такого… А втім — оповісти „його превосходительство“.
— Слухаюсь… Пожалуйте до приймальної.
Рогожін поправив портупею й увійшов до просторої залі отаманського палацу, де панувала урочиста тиша й нудота музею.
За дверима отаманського кабінету Рогожін почув знайомі оксамитні переливи отаманського баритону й мимоволі прибадьорився. Хто б став тепер заперечувати перемогу демократії? П'ять років тому він гостив у себе в курені на Урусколі, малознаного депутата, члена державної думи Караулова — і ось тепер на дверях зустрічає його можновладний обранець війська Терського.
Дядя Єрошка дарма намагався поновити пишні традиції отаманського палацу генеральським титулом: на порозі стояла знайома постать осавула Караулова в розстебнутому кітелі, з характерним буйним чубом, пишним козацьким вусом і невідмінною люлькою в руці.
— Вітаю, вітаю, Гавриле Петровичу! Радий, що вам пощастило вибитись у люди. Ходімо до мене, там погомонимо.
В кабінеті на зустріч Рогожіну підвівся заступник отамана осавул Медяник. Рогожін пізнав його по правиці, що безпорадно висіла на чорному перев'язі, підбита гострою шаблею турецького аскера. Караулов по-товариському кинув обом:
— Знайомтеся. Сподіваюся, що потоваришуєте. Ви ж, здається, обидва — з Щедринської? Та ще й доля вам обом однакова.
Медяник усміхнувся, подавши ліву руку.
— Не зовсім однакова… Гаврило Петрович, бачу, має змогу фехтувати шаблею, а я — тільки пером. Та й то — лівицею.
