В „Альманаху“ значно ширше; після запитання:
І Оликсій Поповичъ то зачувае,
До Козакивъ словами примовляе:
„Ой Панове, молодецьки Козаки,
Хоча беру я святое письмо“ і т. д.
Правда, в сих „молодецьких козаках“ відчувається також невдала поправка записувача, але все таки тут був деякий поступ порівнюючи з методами Цертелева, тим цінніший, що Срезневський міг взятись до записування дум тільки підо впливом і по слідах „Опыта“. Коли саме се могло статись, помагає нам угадати заява Срезневського в передмові до „Запорожской Старины“ 1833 р., що він зачав збирати пісні й думи сім літ тому, отже коло 1825—26 р. Думаємо, що записи, які він передав до „Альманаху“, були зроблені саме тоді, бо в пізніших часах, коли він видавав „Запорозьку Старину“, Срезневський набагато безпардонніше поводився з текстами, ніж се бачимо в сих його етнографічних первістках в Альманаху. Сі дві думи, що являються поступом супроти методів Цертелева, в роботах свого власного збирача лишились щасливим випадком: Срезневський, як збирач дум, не вдержався на висоті сих своїх початків.
„Запорожская Старина“, головна праця Срезневського на сім полі, як цілість з боку консервації дум стояла далеко нижче — не лише від записів в Альманаху, але й від збірки Цертелева. Як motto до першого тому Срезневський поставив слова з IV пісні Енеїди — „Так славной пам'яти бувало, у нас в Гетьманщині колись“ — і геній великого пародиста, може роздратований занадто частим докучанням видавців пісенних збірників fee motto вже перед тим ужив був Максимович) — наклав дійсно свою печать на збірку сеї „перелицьованої“ пісенности.
Перший том сеї роботи вийшов 1833 р. в Харкові. Частина перша мала підзаголовок: „Пѣсни и Думы о лицахъ и событіяхъ до Богдана Хмѣльницкаго“. Складалась вона з 4-ох відділів: передмови, пісень, дум і пояснень до текстів. Нас, розуміється, цікавлять тільки думи й те з передмови, що до них належить. В передмові з сього погляду інтересні дві речі: по-перше, відомості Срезневського про бандуристів і його погляд на думи, по-друге, відомості про його записи дум.
Бандуристів Срезневський порівнював із скандинавськими скальдами, що ходили в походи з військом і заховували для потомства історії його воєнних подвигів. Він оповідає, що й донині на Україні існує ніби цех старих людей (стариковъ), що „під іменем і ремеслом“ жебраків, або музик розносять між народом думи й пісні про минувшину. Для Срезневського сі старці важніші від „усяких літописів“. Правда, їх оповідання вимагають критики що-до фактів і взагалі зовнішньої історії народу, але вони вірні що-до образів побуту та звичаїв, себ-то внутрішньої історії. Помилки кобзарських оповідань можна виправити, порівнявши їх з літописами, а ще краще порівнявши кілька пісень: „бо ні брехня, ні помилка не може бути спільною, один бандурист скаже так, инший инакше; критика позволить відріжнити правду від вигадки“ (с. 9—10). Сього методу, мовляв, держався Срезневський, збираючи матеріял для своєї праці, що тривала сім літ, як він каже. Він заявляє, що не весь сей матеріял зібрав він сам: „багато доставили инші люди. Я з свого боку старався перевірити особисто все доставлене, виправити помилки, що були в ріжних записах (спискахъ), порівняти записи, вибрати з них найкраще, нарешті, зробити свій збірник як-найповнішим і як-найправильнішим“ (с. 18). Як бачимо, Срезневський сам заповів, що його тексти не матимуть тої точности, якої вимагаємо ми нині від записів народніх творів. Але він легковажив і ті ідеали, що поставив був собі Цертелев: записувати твори „точно так“, як вони заховалися в народі. Срезневський навіть не згадує, наскільки його бандуристи „помилялись“ у своїх думах і піснях і наскільки він поправив свої тексти: він поправляв, та й годі, — як і де, се доводиться вгадувати самому читачеві його пісень та дум.
