у вступі до думи № 1, с. 2). Найважніша зміна та, що в „Трудах“ „Невільники“ поділені на рядки, тимчасом як у „Значеніи“ вони друкувались як проза, мабуть підо впливом друків Срезневського. Бо в сій першій праці Костомаров що-до розуміння народньої поезії досить близько стоїть до видавця „Запорозької Старини“. Він з великою пошаною говорить про підроблені думи сього збірника, і взагалі цитує багато дуже сумнівного матеріялу для ілюстрації народніх поетичних поглядів. Але що-до самого запису „Невільників“, то не вважаючи на сумнівне сусідство, в якім він знаходиться поруч із думою про „Сернягу“ і ин., треба сказати, що він робить дуже солідне вражіння. Записувач зафіксував у ньому навіть такі слова, яких сам не розумів, маловідомі і перекручені (ставлячи коло них знаки запитання), очевидно тому, що цінив не тільки новість або красу свого запису, але і його точність. Прийнявши згодом деякі фактичні поправки до сього тексту, що поробив Максимович у своїм передруку, він все таки обстоював деякі вирази свого першого запису, хоч вони могли здаватись дивними (див. № 1, вар. A2). Можемо думати, що хоч Костомаров не завсіди бував взірцевим видавцем народньої поезії, але в тім своїм першім друку він старався був бути добрим етнографом.
На жаль, инших своїх записів, що були зроблені в тих часах, Костомаров не встиг надрукувати тоді, як зібрав їх, не передав він їх і до ніякого иншого збірника, так що вони з'явилися в друку аж за тридцять-сорок літ, і то не всі і не в цілості, а переважно малими уривками. З сих уривків трудно судити про способи збирання й записування Костомарова; в кожнім разі ми вернемось до них при обговоренні видавництва тих часів, а тепер на сих текстах не спиняємось, бо вони не звязані з виданнями й дослідами дум у 1840-их рр.
Остання збірка Максимовича. В сих роках, після „Невільників“ Костомарова, одиноким випуском текстів нових дум і передруків була гарненька колекція в черговій збірці пісень Максимовича, що вийшла 1849 р. „Сборникъ украинскихь пѣсень, издаваемый Михаиломъ Максимовичемъ — часть первая“, се нова спроба Максимовича налагодити якесь величаве видання пісенности, разом з тим його найцінніша й найбагатша збірка. Важна вона не тільки багатством текстів, але й тим, що в ній Максимович нарешті дійшов до скристалізованого означення поетичної форми дум, якого ніяк не міг знайти в своїх попередніх збірниках. Слідом за ним і вся та частина істориків літератури і народознавців що займалась потім думами, знайшла певний ґрунт для своїх студій. Ґрунт сей, що правда дослідники раз-у-раз втрачали з-під ніг — але тим цінніша була ся спроба кристалізувати поняття думи, що давала деяку змогу критично орієнтуватись між часто протирічними поглядами на думи. Не зайвим буде навести тут той уступ, що приніс таку бажану ясність у баламутні розуміння терміну дума.
„Думи“ — так починається передмова Максимовича — „від инших українських пісень ріжняться ріжнорідною, вільною мірою віршів, зложених з нерівної скількости тонічних стіп (від 4 до 20 і ще більше). Така ріжномірність вірша стоїть у звязку з епічним характером української думи, що рідко вдається в ліричний тон пісні, приймаючи тоді і означений пісенний розмір.
„Ріжномірним складом віршів українські думи ріжняться і від великоруських оповідальних пісень, і від юнацьких пісень сербських… Від тих і других українські думи відріжняються ще римою, такою звичайною в „южноруській“ пісенності. Рідко здибаєш у думі вірш без відповідного йому созвучного вірша; частіше їх буває декілька на одну риму. Зародки такого стилю можна відзначити в Пісні о полку Ігоревім, з яким українські думи як-найтісніше споріднені, і через неї вони звязуються з найстаршою „южно-руською“ пісенністю, на жаль, загубленою…
„Думи належать виключно до українських бандуристів, які й тепер ще зустрічаються зрідка на лівім боці Дніпра“ (на правім боці замість бандуристів існують лірники, робить примітку Максимович). Порівнявши бандуристів з грецькими рапсодами і з віщим Бояном, він додає, що ще „чотири віки після Бояна… вони славили подвиги хороброго „товари-
