ходить у руки ширшого наукового колективу, забезпечуючи собі тривке існування як науковий інтерес. Правда, колективна робота над консервуванням дум: збиранням і видаванням, зустрічалась і раніше в їх історії: в гуртку „Запорозької Старини“ — тих помічників Срезневського, що постачали пісенний матеріял для видання. Але яка ріжниця між тим гуртком добрих приятелів, що не вважаючи на серйозність самого Срезневського, таки дивились як на товариську гру на свої заняття народньою пісенністю, і сим другим менш об'єднаним гуртом збирачів, що задумуються над методологічними питаннями: виробляють собі правила для записування, збирають відомості про кобзарів, переводять анкети! Вони підтягають збирання дум до рівня инших етнографічних робіт, що в тім часі переводять у ріжних частинах тодішньої Росії, досить шпарко за прикладом Заходу, окремі люди й цілі товариства — зокрема в російськім Географічнім товаристві.
Думи в тім розвитку етнографії займають окреме місце. Ті, що ними займалися довше ніж инші етнографи не могли звільнитись від колишнього романтизму, що породив інтерес до народньої творчости в кінці XVIII в., і не зважались перейти до зовсім об'єктивного наукового досліду. Через оригінальність і майже, можна сказати, безпрецедентність дум, до них не так легко було прикладати ті теоретичні й методичні здобутки етнографічної науки, що давались дослідами над иншими формами народньої поезії, напр. обрядової, або хоч-би навіть великоруської епічної. Збирачі та дослідувачі дум, користаючи з сих загальних здобутків, у своїй власній роботі мусіли все таки давати собі раду по-своєму.
Загал сих збирачів 1850-х рр. гуртується коло двох імен, які з погляду історії української пісенности домінують над сим десятиліттям: Метлинського й Куліша. Весь матеріял, що опублікували сі два видавці, не був виключно їх власним доробком, але ми завдячуємо його таки їм: їх ініціятиві або прикладові та їх талантові й умінню в досліджуванні народньої поезії. Треба відзначити також, що обидва були пильними збирачами-записувачами дум і лишили нам чимало власних добрих записів. Але перше ніж перейти до їх капітальних праць, що так збагатили наше знання про думи, мусимо спинитися на ріжних дрібних публікаціях початку сього десятиліття. Бо видавництво сього плідного періоду починається досить скромно, в мало відомих або забутих виданнях, які мали одначе те велике значіння, що звернули увагу дослідників на індивідуальності кобзарів.
Перші відомості про А. Шута. Перша з сих публікацій, якій завдячуємо зовсім нову думу — се стаття свящ. Григорія Базилевича в першім випуску новозаснованого органу російського географічного товариства: „Этнографическій Сборникъ, издаваемый Императорскимъ русскимъ географическимъ обществомъ, выпускъ I, 1853“. Цензурний дозвіл 3 квітня с. с.
Ми сказали, що в сім виданню з'явилася нова дума — факт важний сам по собі. Але властива вага роботи Базилевича не в нім, а в чімсь більшім, новішім: в його роботі вперше з-поза голих текстів і поправок видавця редактора виступає живий носій думової поезії — кобзар!
В сій статті, що має назву: „Мѣстечко Александровка, Черниговской губерніи Сосницкаго уѣзда“ (с. 313), автор, місцевий священик Г. Базилевич[1], між описами звичаїв, оповідаючи про косовицю, згадав „достопримѣчательнаго старца“, що розважає косарів грою на бандурі та співом. Сей бандурист називається Андрій Шут, і се перший кобзар, що стає нам відомий на ім'я, перший, що своєю особою звертає увагу збирачів на кобзарські індивідуальності взагалі (ім'я Стрічки, кобзаря Лукашевича, стало відоме аж у вісімдесятих роках!). Ся поява імени кобзаря в літературі мала велике значіння для досліджування дум, хоч у статті олександрівського пан-отця вона була цілковитим випадком. Бо, звичайно, не переконання про важливість професійних співців казало Базилевичеві звернути увагу на Андрія Шута, але певно лише знання свого оточення і прив'язаність до нього, та охота
- ↑ Про нього у архієп. Філарета, „Историко-статистическое Описаніе Черниговской Епархіи“, сказано тільки, що він на старість постригся в Братськім манастирі в Київі, де й помер.
