Не мати вас умиває,
Пісок пальці розьїдає,
Крівця пучки заливає!
Що ю взяли в чорні мажі,
То та плаче, то та кричить:
„Ой, Боже ж мій, очка мої,
Очка мої чорненькії!
Стільки країв проходили,
А білий світ не виділи!“
Пісень про подорож до Криму чоловічого ясиря не збереглося; що ж до дум про подорож дівчат, то всі вони яскраво малюють гнітючий біль дівочого серця, одірваного од рідного гніздечка і разом тиху покірливість своїй нещасливій долі:
Із-за гори, гори, з теменького лісу
Татари ідуть, Волиночку везуть.
У Волиночки коса з золотого волоса,
Щирий бір освітила,
Зелену діброву і биту дорогу.
А за нею біжить у погоню
Батенько її.
Кивнула — махнула білою рукою:
„Вернися, батенько, вернися, рідненький!
Вже ж мене не однімеш, а сам старенький загинеш:
Занесеш головку на чужу сторонку,
Занесеш очиці на турецькі гряниці!
У цій думі, захоплена татарами молода дівчина, скорившись своїй долі, боїться, як
