ли своє дівоцтво і що матері нема чого витрачатись, готуючи їм віно (посаг).
Не трудно собі уявити, що до такої роспуки й покори дівчата діходили лише після тяжких переживань і після того, як страчена була надія на милосердя своїх владарів-турків. Сили, щоб змагатись, у дівчат було мало, замість же зборї вони мали тільки сльози. Одна пісня малює таку сцену:
У долині огонь горить,
Коло огню турок сидить,
Турок сидить, коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковиї;
Біля нього дівча сидить,
Дівча сидить, слізно плаче,
Слізно плаче, турка просе:
— Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку,
Ще й рідную Вкраїночку! —
Та даремні були сльози нещасних дівчат: турки не на те брали їх у полон, щоб пустити назад в Україну.
Поки ясирь гнали у Крим і у перші часи перебування невольників у Криму, вони ще не страчували надії на визволення через викуп. Крим був близько од України, до нього ще доходили вісти з рідного краю
