Сторінка:Кащенко А. Неволя бусурманська в українській народній поезії (1917).djvu/44

Сипле срібло не міряне,
Тай золото не важене.
Ой взяв же ю по під пашки,
Повів же ю по під дашки,
Ой взяв же ю за рученьку,
Привів же єю до домоньку,
Ой тай сіли вечеряти,
По вечері в карти грати,
Єї каже постіль слати,
Вона ж тую постиль слала,
Тай равненко заплакала.
Війшов панок до кімнати,
Взяв з дівчинов розмовляти:
„Ой Марисю, Марисенько!
Яку маєш родиноньку?
Чи багато роду маєш,
Що в неволі погибаєш? 
— Ой мала я три братчики,
Три братчики, ріднесенькі.
„Деж вони ся да поділи,
Три братчики да ріднесенькі?“
— Один пішов на Волощину,
Другий пішов на Вгорщину,
Третій пішов в Туреччину.
„Чи ж ба ти їх ше пізнала,
Свої брати ріднесенькі?“
— Вже їх тепер не спізнаю,
Я в неволі погибаю!... —
Що тепер за світ настав,
Що брат сесеру не пізнав!