Стали їх рубати,
Город Козлов огнем-мечем воєвати,
Стали турецькиї льохи розбивати,
Срібро–золото, дорогую одежду забірати
Став Іванець Богуславець Алкан-пашовую молодую рубати,
Став од пристані Козловської поспішати
І ще до світу до города Січі прибувати.
Взагалі у всіх думах про життя у турецькій неволі чоловіків, як, наприклад, у думі про втечу трьох братів з Азову, про Самійла Кішку, про Марусю Богуславку і у невольницьких плачах відбивається велика нудьга невольників за рідним краєм і непереможне бажання побачити його знову.
У першій з ціх дум менший брат „піша пішаниця“, покинутий комонними братами волив краще вмерти з безхлібья й безвіддя у степах Запорожжя, а ніж віддатись знову у неволю.
А смерть у степу була тяжка й страшна. От як вищезазначена народня дума її оспівує:
|
|
І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає.
І на Савур могилу збігає
Словами промовляє,
