У думі про Марусю Богуславку невольники, почувши од неі, що на Україні саме заходе Великдень, з почуття своєї недолі й з нудьги за рідним краєм —
„Білим лицем до сироі землі припадали,
Дівку бранку,
Марусю, попівну, Богуславку“…
Кляли, проклинали“…
Нарешті у плачі неводьників на турецькій каторзі, вони проклинають землю турецьку і благають Бога, щоб хоч послав на море хуртовину, котра могла б позривати галери з якорів і викинути іх на рідні береги.
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
У гору руки підіймали, кайданами забрязчали;
Господа милосердного прохали та благали.
„Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А з низу буйний вітер!
Хочай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля;
Хочай би чи не повивертала якорів з турецької каторги!
Да вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоіла:
