або од зброі бусурман. Невольника, хоч би як він добре вмів говорити по турецькому або татарському, не трудно було роспізнати по невольницькому тавру і всякий турок, кому він попадався на очі, мав у Туреччині право забрати його у неволю до себе.
Часто втікачі поки наближалися до Украіни, попадали з одноі неволі у другу, але часто вони попадалися й першим хазяінам і ті іх люто за втечу карали. Тих невольників, що були власністью турецькоі держави, за першу втечу дуже люто катували, а за другу, як що невольник ловився, його звичайно осліплювали, випікаючи або виколюючи йому очі і лишали помірати з безхлібья. На превелике диво, бували випадки, коли осліплені у неволі втікачі, знаходячи собі силу у любові до рідного краю, все таки доходили до Украіни, щоб переходячи од села до села з бандурою у руках, оплакувати й оспівувати перед рідними земляками нещасливу долю поневолених братів.
Наш останній кобзарь і товорець народніх дум та пісень Т. Г. Шевченко у поемі „Невольник“ так змалював турецьку неволю і втечу з неї:
Тоді сироту Степана,
Козака лейстрового,
Отамана молодого,
Турки яничари ловили,
З гармати гримали,
