Як собаки здихають,
Пропадають…
І згадав сирота Степан у неволі
Свою далеку Україну:
Плаче, ридає,
До Бога руки здіймає;
Кайдани ламає,
Утікає на вольную волю…
Уже на третьому полі
Турки яничари догнали,
До стовпа вьязали,
Очі виймали,
Гарячим залізом випікали…
Я скривдив би українське жіноцтво, колиб не додав ще кільки слів про невольниць українок. Я вже доводив, що пісні про жіночу неволю, хоч і відбивають нудьгою за рідним краєм і родиною, та разом з тим дихають покорою до своєї нещасливої долі. Думи й пісні не згадують про випадки, колиб жінки й дівчата, обороняючи свою честь вбивали б своїх насильників, не дають прикладів втечі жіноцтва в Україну, або загибелі під час такої втечі, не співають і про те, щоб потурчена невольниця українка покинула своїх дітей бусурманів і повернулася до рідного краю. Проте, на нашу думку, причину такого зьявища треба шукати не у малій любові українського жіноцтва до рідного краю, а у самій жіночій природі та у
