вихованні дівчат у ті часи, коли жіноцтво знало тільки хату, було завжди підвладе і покірне мужчині і не виховувалось ні для якої самостійної праці. А що жіноцтво українське любило свій рідний край не меньше за чоковіків і більше навіть за властне життя ствержується тим, що не всі вони мовчки корилися своій долі, не всі замірали душею й серцем серед „роскоші турецької та лакомства нещасного“, а часом, не маючи сили змагатися з обставинами невільного життя, дівчата й жінки заподіювали собі смерть, аби тільки не бути втіхою бусурмана, свого насильника, та не виховувати його дітей, ворогів свого рідного народу.
Як, оспівуючи чоловічу неволю, ні одна дума не згадує про самогубство невольників, так, навпаки, у піснях про жіночу неволю ми маємо чимало таких випадків.
В уривку якоїсь загубленої вже пісні, що наводе добродій Антонивич в „історичних піснях малоруск. народу“, українська дівчина, що примушена була віддатись значному туркові (турецькому панові) топиться в Дунаі.
Ходить Іван по над Дунай
А за ним, за ним турецький пан:
„Чи ти Йване рибу ловиш,
Чи ся Йване перевозиш?“
— Гіркі ж мої перевози,
Аж облляли дрібні сльози,
