Ця сторінка вичитана
Майже ті ж самі слова знаходимо й у другій пісні про потурчину молодицю:
Ой турчине, турчиночку
Дай мі ножа остренького
До завоя тоненького!
Тонкий завій укроїла
Ніж у серце сі встромила.
Нарешті пісня про Романа й Олену, так само галицького варіанту, як і дві попередні теж кінчається самогубством поневоленої й потурчиноі українки:
Ой турчине, турчиночку,
Дай мі ножа остренького,
Най я піду в лужиночку
Вирізати калиночку!
Жде годину, жде другую,
Далі й пішов по самую:
— Волів ем ся сам пробити,
Ніж мав ем то тобі дати!
Таким чином можем з втіхою зробити висновок, що у давні часи, в часи тяжкої бусурманськоі неволі, українці як чоловіки так і жіноцтво любили свій рідний край, як дай Боже любити його й нашим сучасникам.
А. Кащенко.
|
|
Катериносл., друк. І. Вісман і І. Мордхілевіч, Феодосійська 9.
