го табору, татари села підпалювали, а ясирь (невольників) порядкували до походу: людей похилих, що вже не здатні були до невольницької праці, татари не брали у неволю, а вбивали або на місці, або пригнавши у табір, недолітків же, які не мали ще сили добігти до Криму і крутилися цілими натовпами біля матерей, кримські хижаки розгонили й давили кіньми.
Про жах татарської руїни маємо художній уривок з народньої пісні:
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять.
Село наше запалили
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку собі взяли,
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан вьється,
А по ногах ланцюг бьється.
А я бідний з діточками,
Піду лісом, стежечками;
Нехай йому із водою!
Ось, ось, чайка наді мною.
Співається тут про селянина, що зратувався з дітьми у лісі, мила ж його, себ то дружина, не вспіла втекти і дісталася в неволю татарам. Цей уривок, хоч він і невеликий, дуже яскраво обмальовує татарську
