руїну і згадує про другий засоб переховування од татар; це — влізти з головою у воду і дихати через продовбану очеретину. Пісня пояснює, що чоловік не сховався у воді через те, що побоявся, як би його не виявила чайка, котра крутилася й скиглила над річкою, мабуть маючи неподалеку гніздечко.
Ввесь жах, що переживала людність під час татарської руїни, жаль за втраченною волею, нудьга у неволі за рідним краєм, за батьками, за дітьми, за милим або милою, та муки невольницького життя у чужій країні — „у вірі бусурманській“, як народ говорив, мов у люстрі відбилися у великій кількости народніх дум та „невольницьких плачів“, складених на ріжні випадки з невольницького життя і, хоч з того величезного народнього скарбу збереглися до наших часів на протязі чотирьох віків майже найдрібніші скалки, а проте й вони роскривають нам очі на минуле.
Який роспач, плач та лемент лунали по Україні під час татарських наскоків можна бачити з того, що по народній пісні навіть бездушна рослина, береза, почорніла з жалю:
Ой у лузі береза стояла,
А на березі зозуля кувала;
Питалася зозуля берези:
„Ой, березонько, чого ти не зелена?“
