ства, щоб домагатися змін у державі і ширити межи людом які-небудь політичні думки, вільно переходити з одної віри до всякої иншої, або й зовсім не держати ніякої віри. Де нема конституції, там усе теє не вільно. Отож громадянська вільність єсть теє, що вільно в державі конституційній, і що не вільно в самодержавній, се тії права людськії, що їх не займає власть у державі конституційній. З того ж самого видно, яка ріжниця межи вільностю политичною, що про неї ми говорили передніше, і вільностю громадянською, що про неї ми говоримо тепер. Зьясуймо ще лучне тую ріжницю. Здумаймо собі таку державу, що в ній є політична воля. Нам уже відомо, що теє значить. Теє значить, що люд у тій стороні не кориться законам, накиненим йому з гори від монарха і його урядників, а слухає тільки тих законів, які сам люд ухвалив через виборних людей. Ніколи однак не буває, щоб усі люде мали про справи політичні та громадські однакову думку. І депутати до ради державної вибираються перевагою голосів і закони в раді державній ухвалюються перевагою голосів. Здебільшого новий закон буває до мислі більшій часті людей, а меньшей часті — не до мислі. Що ж робити тому, хто не згожується з новими законами? Поміркований, пригорнений до порядку громадянин конституційної держави буде міркувати так: „поки той закон має силу, я йому корюся, хоч і вважаю його за шкідливий, бо то єсть повинність громадянина; коли всі покинуть слухати тих законів, що їм не до мислі, то через те буде знищений правний порядок і настане безладдя і руїна. Але я з усієї сили буду на-
