життя. Якби вона і була хотіла коли захопитися якимсь ідеалом, не була б знала, як це може виглядати. Кохання відкрило перед нею щось нове якось так дивно просто і несподівано.
Щораз виразніше назрівало в неї бажання бути там, де Арсен.
— Помагати… помагати… — в задумі шептала Кетті: — Але чим? Чим я можу йому помогти?
Арсен оживився.
— Було б тільки бажання, Кетті, а способи та нагода знайдуться. Над цим треба подумати… От бачиш, тепер ти можеш меві повірити, що я тебе кохаю, бо навіть такі важні, таємні справи довіряю тобі… А зрештою і свою безпеку віддаю тобі в руки…
Чи ж то багато треба арґументів для серця?
Тепла усмішка заіскрила заплакані оченята, викликала червень на щічки, ворухнула кутиками уст…
— Вірю, вірю, Арсене… І ти вір мені… Я не донощиця, не видам тебе, бо я щиро тебе кохаю… Та ще маю до тебе одне прохання: не називай мене „Кетті”… Я — Катруся Тригірна… з села Щербів…
Розмова двох закоханих може бути безконечна і незвичайно проста. Там, де інші потребують багато слів і доказів і нераз довгої суперечки — закохані розуміють одне одного — поглядом, натяком.
Кетті та Арсен були в незвичайних обставинах. Навколо відбувалися несамовиті події; торо-