Рідне село стало перед очима. У розлогій степовій балці мальовничо розкинені хатки з журавлями біля криниць. Шнурочками біжать униз стежки до ставу, що ліниво розлився на дні балки і підморгує сонцю своїм свічадом.
Навколо ставу толока. Зелена плахта з ріжнобарвними латками. Ось білими плямами блимають гуски; збилися в кутку, поскубують травичку, туляться до свого провідника-гусака. А він, як повстанський отаман, задиркувато підніс голову і ґерґоче.
Флєґматично вимахують головами та хвостами, відганяючи настирливих ґедзів, руді, попелясті та красі корови. Кумедно підскакують, високо підносячи сплутані передні ноги, ріжномасні коники. В прибережнім болоті тихо рохкають свині — діляться, як добрі сусідки, новинами дня.
А все купається у золотих хвилях соняшного сяєва, ніжиться підо впливом животворного тепла.
Село — сонне, розніжене село влітку.
Кетті усміхається до знайомої, дорогої картини: — ось став, а коло нього дівчатко з голубими, як плесо очима, з білим, як лен, волосячком, у білій довгій сорочинці. В руках довгий прут, в очах — вираз поваги та відповідальности за взяті на себе обовязки. Дівчатко, виконує тут важну працю — пасе гуси. Мама наказали добре пильнувати, відганяти від чужих гуртів, особливо не допускати сходитися з сусідчиним Нечипоришиним стадом.
