— Уважай, Катрусю, не пускай на став нашого Завадіяки, як побачиш на воді сусідчиних сірих. Хай наші пасуться на толоці, пополудні підуть на воду. Бо наш знову заведе бійку… а потім тільки сварки…
Катруся стереже, міцно затискає в ручці довгий прут. Гуси мирно скубуть траву. Небезпеки нема.
Та ось з тамтого боку ставу донеслося: ґе-ґе-ґе!… Завадій підніс високо голову, оглянувся. Ось зазорив сірий табун, що поволі плив коло того берега, прямуючи на середину плеса. Попереду, вигнувши дугою шию, нечутно плив Сірий, віковічний суперник Завадія. Між ними, за володіння ставом, точилася „столітня війна”. Остання перемога була по боці Завадія. Суперник побитий, подзьобаний утік з поля бою, гублячи по дорозі піря. Здавалося, не посміє більше підіймати голову.
А ось він, ненависний, знову на ставі.
— Ґе-ґе! Ти знову тут, приятелю? — гукає Завадій. В його голосі бренять нотки гніву.
— Ґе-ґе! А хто мені заборонить тут бути? — зухвало відзивається Сірий.
Поважна небезпека хвилює Катрусею. Голубі очка сторожко стежать за рухами Завадія, — губки затиснені, дівчатко хоче перетяти авантюрницькі наміри розбишаки. А він, перевалюючися з ноги на ногу, уже почав завертати в бік ставу.
— Гиля! Гиля, ти, навіжений! — голосно кричить Катруся, вимахуючи прутом, біжить наперед,
