Сторінка:Квітка на багні.pdf/109

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ґе-ґе-ґе! — як бурні, підхоплюють його підвладні. Але й сірі вже видають войовничі оклики. Буде бій. З очами, повними сліз, побігла Катруся до своєї хати.

— Що з тобою, дитинко? Хлопці побили? Скажи мамі — я їм дам, шибеникам!

— Ні, мамусю… — ледве може виговорити крізь плач дівчатко.

— А що ж? Що сталося?

— Я стерегла… а він проклятий… проклятий… він мене не слухав…

— Хто він?

— Наш Завадіяка… пішов на став… а там Сірий… Уже бються, а-а!…

— Ну, нічого, нічого… заспокійся, дитинко… На, зїдж ось молочка та палянички…

Кохана матуся!

Кеттині думки пестять, огортають теплими раменами коханий образ: обсмалене, з глибокими зморшками лице, порепані від роботи руки (а як ніжно вони гладять льняну голівку!), добрі-добрі очі й повне любови велике материнське серце.

Матусенько, якби ви були живі!!

Кеттине серце стискається від болю. Ніколи, ніколи вона вже не побачить своєї найкращої опікунки й дорадниці. Вже була в ґімназії в місті (це мамусенька старалася, щоб її доня, синьоока красуня, „вийшала в люди”), як до неї докотилася страшна вістка, що її мама вже не живе. Не здавала собі справи з того, як опинилася у свому селі,