Жорж повів хлопця до салі і ніби купуючи в нього ґазети, показав йому Арсена.
Збиралися гості на обід. В салі ставало гамірніше, та Арсен мало кого бачив. Був заглиблений у собі, обдумував і мріяв.
Із задуми вивів його Трубайло — подав рахунок. Арсен заплатив, додавши 500 рублів більше.
— Останнє слово ще за мною — усміхнувся до Трубайла.
— Дякую… Але не думайте, що я роблю задля грошей. Я тут рискую головою. Беру тому, що треба також сюди-туди видати…
— Не будемо рахуватися, товаришу. Беріть — придасться вам. Як усе вийде добре, я вам ще краще подякую.
— Прошу ж не забувати — Трубайло знизив голос аж до шепоту, а сам нахилився до стола, ніби рахував гроші: — Ви скажете: „Від кого і чого треба?”, а він відповість: „Добрі вістки, прошу впустити”… Наперед чотири рази стукне…
По обіді Арсен пішов головною вулицею. Купуючи папіроси, спитав, де в місті можна тепер дістати квітів. Крамар дав адресу городника.
У пополудневому сонці ніс китицю темно-червоних троянд і усміхався до них.
Дивне й химерне це життя! Ось він несе квіти тій, яку здається кохає… мріє про кохання, про щастя… А он там гупають гармати, точиться на життя й смерть боротьба двох „братніх” народів. І сам він — сам собі не вірить! — шпигун, у самій
