Дехто на салі заплескав у долоні. Роблено-солодкою міною всміхалася дівчина і задоволено оглядала салю.
Та ось її безжурно-байдужий погляд зустрів незнані їй чорні очі. „Що це за гість?“ — немов би стрепенулася. На хвилинку стало їй млосно, після чого приємно, наче на гойданці, коли кошичок спадає вниз; дух спирає, серце ніби перестає битися, щось солодко лоскоче плечі. Танцювати що-вечора для байдужих, зовсім нецікавих осіб — остогидло. Так часто шукала вона очима перед собою когось, хто ріжнився би від цієї маси манекінів. Чим він міг би ріжнитися? — сама не знала. І не вірила, що з такої витертої естради бару — витертої, наче чола та душі нічних каварняних гостей — вона могла б найти якусь людину… Ах, яка це була наївна, безнадійна мрія! Треба було всміхатися до всіх однаково — і до тієї своєї наївної мрії… Остогидло…
А проте вона якось зібгалася, стрепенулася і від довгого часу вперше почула якусь охоту танцювати, гарно затанцювати, зробити вражіння.
Час був уже починати, бо музика не тільки припрошувала, а вже вимагала руху.
І нагло її гнучке тіло відірвалося від підлоги і почало кружляти. У звичайні рухи вона вкладала мимоволі трохи ніжности, бажання відорватися від землі. Звичайно її балєтовий одяг допомагав їй передавати яко мога сильніше змисловість, відкривати привабливість свого тіла — тепер вона робила зусилля, щоб визволитися від
