неї очі! Дивиться в них — і не надивиться… Якісь теплі, веселі… І вся вона така приємна, як цукорок. Може трохи за свобідно поводиться, — але це-ж… це-ж її фах і обовязок… її тут тримають.
Кетті, як навмисне, зачіпає його: то черевичком наступить йому на ногу, то притиснеться коліном до його коліна, то грудьми доторкнеться до рамени. Арсен втягає в себе запах коняку, пудри та ще чогось незнаного, від чого напереміну пітніє то стає холодним як прокуратор. Він почуває, що починає обвинувачувати себе: „Навіщо я сюди прийшов?.. Що це за підозріле товариство?..“
А Кетті сидить при ньому і нашіптує:
— Я дуже люблю дивитися, як ти мінишся… О, о!.. в очах у тебе спалахують вогники… Ух, які шалені… хижі… Як у кота, що збирається скочити на мишку… А може Ти хочеш мене зїсти?
— Хочу! — осміляється Арсен, але сам цьому не вірить: — А ви…
— Ша! — вона затулила йому рот рукою. — Ми-ж випили, щоб „тикатися“…
Вона присунулася так близько, що він не знав, як висунути свою ліву руку. Треба було рішитися. Здавалося йому, що його тіло напружилося, як колись на фронті, коли треба було йти до атаки. Слів бракувало йому; він не вмів ними гратися для забави. Нараз поривчасто притиснув свою сусідку до себе з незрозумілою собі самому сміливістю:
