— Або це мужчина? Його аж просити треба, щоб поцілував, — кокетувала Кетті.
Арсен простягнув до дівчини руку. Вона легко скочила, і сіла йому на коліна.
— Чекай ти, ведмедю!… — і пристрасно поцілувала його в уста.
Арсен не розумів нічого: ще недавно була обурена, коли він пробував її обняти, а тепер сама цілує?…
Поводився стримано, хоч почував, що має охоту відповісти на ці цілунки — виявити їй свою симпатію. Бентежила його вся ця атмосфера прилюдности — голосних розмов, присяг, обіймів, серед яких не можна було розмежувати принятих мертвих формул від проявів людського почування.
Коло другої години почали розходитися.
— Ти зі мною, Ямбо? — спитала Петра Люсі.
— Добре, проведу тебе додому…
— А ти, Жовтодзюбе, проведеш мене? Я мешкаю тут недалеко… — докинула і собі Кетті.
— Чому ні? маю час, можу провести…
— Справжній ведмідь!… — засміялася.
Коли шансонетки пішли до своєї ґардероби за плащами, Арсен запитав Петра:
— А що то за один, що з нами був?
— Більшовицький шпигун… — відповів спокійно Петро.
— Де ж він подівся?
— Завтра довідаєшся… Але мовчи… нікому ні слова…
