кі горнятка; одне присунула Арсенові, друге поставила собі. Сама сіла поруч і почала приглядатися гостеві, якби чекаючи подяки за гостину.
Кетті усміхнулася; він ніяковіє. Пригадала собі Ямбові слова, що Арсен „не знає ще, що таке жінка”. Невже-ж вона перша має відхилити перед ним заслону, за якою скривається захована жага? Невинний?… Звідкись налетіло зідхання… щось ворухнулося в грудях… шарпнув ним спогад… І вона колись була така сама — несмілива, чиста… А що життя зробило з нею? життя? — Ні, вони чоловіки…
І чує, як наростає клубок — щось наче ображена справедливість, жадоба помсти… Ненависть? Ні, ненависти вона не відчуває до цього хлопця. Не може чути — ці очі: глибокі, теплі, щирі, наївні, паралізують усякий недобрий відрух; але і — ваблять. Хотіла б зрівнятись з ним — цим вирівняла б один рахунок більше з життям, якому вона не мала змоги відплатитись.
Гляділа на нього прихильно наче милувалася, він легенько блід, то червонів.
— Шкода тебе, поручнику, як убють тебе на війні… Ти мені подобаєшся… такий молодий, здоровий… Жаль тратити життя.
Арсен усміхнувся. Ця тема — війни — була йому близька та приємна. Бадьоро відповів:
— Нехай убють… когось мусять убити, на те війна… Але і я відправив на той світ неодного ворога, що напосівся на Україну!
— Ти із тих „щирих”, завзятих? — легко усміхаючись запитала.
