що в цих кабаретових „дівах” нема серця? Але він мусить, мусить їй сказати.
— Я, Кетті, прийду… хочу з тобою бачитися… Ти… ти мені подобаєшся… Так не може бути…
— Добре, добре… якось буде — вона явно милувалася його збентеженням і, якби жартувала: — Але уважай: спізнишся до праці… Тобі треба вже йти…
Арсен заметушився.
— Й справді… ну, до побачення, Кетті…
Вона затримала його руку.
— Ти мій справжній жовтодзюбик… Що я маю з тобою робити?… А про найважніше то ти забув… звичайно — розсіяний молодець… А може ти не маєш грошей?
— Яких грошей?
На хвилинку видивився на неї, наче не розумів. Щось боляче різонуло його по серці.
— Дурнику ти мій наївний… Чи-ж ти думаєш, що ми тільки самим коханням живемо? А за це все чим же ми будемо платити? — повела рукою по кімнаті.
Арсен почув наче образу. Похапливо сягнув до кишені по гаманець. Хотів виправдуватися, що він не забув, але боявся її образити. Але на словах вийшло це зовсім інакше.
— Вибач, Кетті, я справді якось не взяв під увагу цієї прози. Я такий розсіяний. Це мені першина…
Їй теж стало ніяково. Непотрібно сказала якось занадто різко.
