Обідали не в парадних салях, а в ґардеробі за сценою. Подавали їм кельнери.
— Ну, як там твій Жовтодзюбик? — усміхалася Люсі замість привіту.
— Та… от… — з неохотою відповіла Кетті.
— Як от? Мені Ямбо казав, що то добрий хлопець і не скупий…
— Ет, шкода і казати, Люсі…
— Дивно… А мені Жовтодзюбик подобався… Я навіть сама за нього замінялась би з тобою…
— Залишім це — з нехіттю відпекувалася від розмови Кетті.
— Тебе після вчорашнього мабуть голова болить… Випий коняку… Я заплачу… Гей, Жорже!
Підійшов чорнявий кельнер.
— Коняку і коробку анчовсів, на мій рахунок, — замовила Люсі.
Кельнер відійшов, цікаво споглядаючи на золотоволосу Кетті, яка від сумного настрою, наче вигарніла, прибрала більше шляхетний вид.
— Ану, Кетті, за наших хлопців!…
Дві чарки коняку оживили Кетті.
— Чогось почуваю себе недобре, Люсі…
— Що тобі?
— Остогидло все це…
— Чому-ж нараз так зранку і в такий гарний день?
— Обрид мені і цей „Імперіяль”, і наш „папа́”, і ця сцена, і ці масні, похотливі гості…
— Що ти таке базікаєш, Кетті? — дивува-
