лася товаришка: — Чи не в черниці хочеш постригтися?
— Справді, Люсі, бувають і такі хвилини… Ти не смійся з мене… Для чого оце наше розгульне життя? Кому потрібна наша праця?…
— Що ти проповідувати взялася, чи що? Як пригадати вчорашню забаву, то це якось виходить дивно, так несподівано…
— Гляди, Люсі, яка боротьба навколо: люди змагаються, гинуть за якісь ідеї. Навколо — такі траґедії, а ми все маріонетки на шнурках…
— Ті траґедії не для нас, Кетті… Яке нам діло лізти в вир боротьби? Чи ті, чи інші переможуть — що нам з того? Нам потрібні переможці, але з грішми… щоб мали щедру руку, були вражливі на нашу красу, вміли оцінити наше веселе товариство… Пий, Кетті, і жени геть від себе цю непотрібну мелянхолію, вона зовсім не личить кабаретовій артистці…
— Так… ти правду сказала… Кабаретовій артистці не личать поважні людські почування.
У неї на очах показалися сльози.
— Ми можемо тільки забавляти дурнів і нахаб, і продавати себе…
— Ну, годі вже… сховай сльози, Кетті… надходить той шпигун Жорж… Скаже шефові, що ти розкисла…
По обіді Кетті пішла пройтися по місті.
Зір її притягнула до себе блискуча вистава ювелірної крамниці. Мимохіть зупинилася: от так собі подивитися на гарні речі; цеж так приємно
