підтримувала двозначні розмови на бенкетах і з холодним обрахунком дозволяла себе проводити додому тому, кого вважала за найбільше „надійного”.
Тепер Жоржеве залицяння подратувало її. Як він смів!… Як він смів так говорити до неї. Нахаба!
Правда, Кетті з усією ясністю ще не здавала собі справи з того, що власне сталося, але почувала якийсь несмак, подражнення, образу.
Вже зовсім стемніло, вулиці пустіли.
Проходячи головною яскраво освітленою вулицею, Кетті зустріла пару: якийсь вояк вів під руку даму в червонім капелюсі, густо напудровану, з помітно підмальованими устами. Курили папіроски.
— А скільки-ж вас є? — хриплим голосом питала дама.
— Пятеро…
— Ну, то я не можу одна… Ходім, тут недалеко мешкає одна моя товаришка… візьмемо її…
Вони пройшли мимо.
Нервові мурашки побігли по Кеттиному тілі, наче вона голою рукою доторкнулася до жаби.
Невжеж це — її майбутнє?
Покищо вона ніби артистка: співає, танцює. За це одержує від власника кабарету платню. Правда, цієї платні не вистачає на дорогі сукні, на ріжні вибаги — тож інколи мусить зловити якусь „велику рибу”. Так роблять усі „кабаретові дівчата”.
