— Ну, що пане готова моя папіросниця? — запитала купця ще з порога крамниці.
Той усміхався.
— А чи-ж моє слово нічого не варте?
Він нагнувся і зпід облавку вийняв папіросницю з прегарною золотою моноґрамою.
Раптом Кетті аж почервоніла від несподіваної думки:
— А скажіть, будь ласка, пане, чи не маєте ви таких ріжних маленьких фіґурочок… таких амулєтиків, щоб можна було причепити до віка папіросниці? Знаєте, є такі ріжні квітки, звірятка…
— Є, чому ні? Ви хотіли б певно слоника на щастя?
— Ні, не слоника…
— Є гарні павучки з дорогих камінчиків з золотими ніжками…
— Ні, я б хотіла… коли б тільки було — малесеньке жовте курчатко чи взагалі маленьке пташеня…
Легко усміхаючись, вона несміливо, якось зпід довгих вій кинула поглядом на ювеліра. Сподівалася, що він іронічно засміється на таке її бажання, яке їй самій видалося наївно-дитяче. Але той усміхався привітно, з задоволенням, що може заспокоїти бажання покупця.
— Є, пані! Прошу поглянути… Ось маю золоті курчатка… Це купують головно на Великдень… чи взагалі на весні…
Він поставив коробку з цими гарними дрібничками. Кетті вибрала собі пискленя, що біжить із роззявленим дзьобиком.
