— Ет, дай спокій — відмахувалася Кетті: — Бачиш же, що вони відступають… Може часу не мали… це ж війна… Але, я гадаю, вони ще повернуться…
Кетті наче потішала сама себе. Ще вчора блиснув перед нею один промінь надії, такий, що і не ввижався їй раніше у сні, а нині вона не може дігнати його, перевірити, чи це не омана. Те, як вона схвилювалася нараз несподіваною звісткою, відкрило перед нею почування, якого вона сама не сподівалася… Як вона дуже хотіла ще раз побачитися з Арсеном, переконатися… Вона знала, що він — військовий, що доля несподівано кидає ним в усі боки, але вона не думала, що він так несподівано може зникнути. Вона так тішилася сценою, яку раз-у-раз передумувала, як це вона вручить йому подарунок, на милий спомин і як доказ, що їй непотрібні були його гроші, що вона не за гроші дарувала йому своє кохання. Якби він повірив їй, вона була б спокійніша, їй легше було б зносити розлуку.
А так — що він думає про неї?
Вона аж жахнулася від думки: чиж ті люди, з якими вона сходилася, яким несамохіть віддавала і частинку своєї душі — чи вони коли згадають про неї, як про людину, живу істоту, з серцем і душею? Невже-ж і Арсен… Арсен, при якому так живо, так зовсім інакше починало битися її серце, піде у світ із зневажливою думкою про неї?!
— Чекайте ви, осоружні гайдамаки! — сорокою скрекотала Люсі: — Ось прийдуть „товари-
