рієру в цім самім „Імперіялі”, коли власником його був батько теепрішнього господаря.
Кухар почав казати:
— Панове товариші, ось ми тут зібралися й починаємо ділити шкуру ведмедя… Чужого ведмедя, панове, бо не ми його сполювали… Не наш він! Чиж так буде справедливо? Хазяїн такі довгі роки тримав нас, платив нам… Неодин з нас знайшов у нього заробіток і вийшов у люди. Чиж нам годиться тепер так відплачувати йому? Чи ж нам не краще…
Жорж задзвонив.
— Відбираю вам слово, товаришу, бо ви говорите контрреволюційні речі… Тепер, можна сказати, прийшла настояща свобода… Досить ми вже працювали на капіталістів, пора попрацювати і на себе… Отже товаришеві-хазяїнові лишаємо 5%… Хоч, на мій погляд, і цього не варто давати… Хто проти цього?
Ніхто не підніс руки.
Старий кухар сумно поглянув на господаря.
Жорж казав далі:
— Це підприємство тепер наше… Народнє… Мусимо вибрати комітет для кермування ним… а насамперед голову…
Залунали оклики:
— Жорж! Жорж!…
— Жорж Пишкін!
— Пишкін хай буде головою!…
Жорж встав, уклонився, при чому його уста розтяглися в усмішці, широкій, як тарілка.
