і трохи цивільних „піджаків”. Дам не було. Власне були „дами”, але такі, що навіть шансонетки старалися не бувати з ними в одному товаристві.
Характеризуючися в ґардеробі, Кетті трохи розвіяла свій сум. А коли на „біс” виконувала танець апашів, уся віддалася поривній музиці. Не бачила, як біля одного столика цивільний „піджак”, виразно московсько-монґольського типу, зі скісним прорізом очей і носом, як картопля, недбалим кивком пальця покликував Жоржа і про щось питав його, показуючи рукою на сцену. Не бачила, як почервонів їхній голова, як вишкірилися його кінські зуби, а очка мишками забігали навколо; як він став перед гостем у формі довгого вигненого питайника, підлесно схиливши голову набік.
Кетті пурхала, згиналася, пливла. В тій хвилині не думала ні про що — вся віддавалася свому мистецтву, — наче в тих ритмічних рухах хотіла знайти забуття того, чим наболіло її серце.
Минуло вже кілька днів — сірих, одноманітних, насичених тривожною напругою. Кетті ледве віднаходила свою рівновагу; її опановувало якесь отупіння.
Та ось серед нецікавих сірих сторінок Кеттиної книги життя почали появлятися живіші розділи, коли Кетті почав запрошувати до своїх бенкетів московський „піджак”.
Вже двічі Кетті мусіла брати участь у пишних вечерях. І компліменти „піджака” (видно,
