— Не вийде це тобі на добре, Кетті… Чи ти не здуріла — справді залюбилася? Кинь… такі „охи” та „ахи” не для нас… Опамятайся!…
Ранками ходила Кетті до „Імперіялю” на засідання комітету, який тепер вів усю господарську частину.
Хоч їй було й неприємно, але щодня мусіла зустрічатися, і говорити з Жоржем, що все більше й більше почав виявляти їй свою увагу. Ця увага щораз ставала упертіша, настирливіша, аж переходила у переслідування.
— Кетті, зрозумійте, що я тепер — голова, господар, — казав він їй на самоті по однім засіданні: — Ви нерозсудно робите, коли відкидаєте мене, нехтуєте мною. Ви мали б подвійну кількість марок і інші вигоди… були б панею…
— Не говорім про це — відпекувалася розмови Кетті.
— То ви рішуче відкидаєте мої щирі пропозиції? — натискав Жорж. Його очі, мов розпечені вуглики від яких іде чад, виблискували недобрим вогнем. Жовто-чорні криві зуби нервово прикушували губи.
— Не потребую ані ваших марок, ані вашого кохання… Прошу залишити мене у спокою, — твердо відповіла вона, відступаючи від нього.
— Це ваше останнє слово?
— Так… І прошу до мене більше не приставати, бо… зроблю скандал!…
— Так-с… харашо-с…
Схвильована Кетті з обуренням розповідала своїй товаришці Люсі про переслідування Жоржа.
