— Чого він хоче від мене, той нахабний лакуза?!. От вибю по пиці і буде мати…
— Будь обережна з ним, Кетті… Ти знаєш, що про нього кажуть?…
— Що?
— Що він на службі в „чека”… Він — чекіст…
— Хай собі буде… Я його ненавиджу й усе!
— Тс… тихо… — Люсі приклала палець до уст.
Вони розмовляли в ґардеробі по обіді, а там переходило багато ріжних осіб.
Нагло нова думка опромінила Люсине обличчя.
— Знаєш що я надумала?
— Що?
— Але тихо… слухай…
Вона наблизила своє лице до Кетті і майже пошепки почала говорити:
— Ти ж бачиш що до тебе робить очко Блінов…
— Який Блінов? — здивувалася Кетті і мимохіть піднесла голос.
— Чи будеш ти тихо! — зашипіла Люсі на товаришку.
Кетті ніяково усміхнулася:
— Вибач… забулася…
— Дурна ти, — казала далі Люсі: — Блінов це той чорнявий… У піджаку… що уладжує бенкети… Це-ж голова прифронтової чека… Він усяких Жоржів у баранячий ріг зігне… тільки примилься до нього…