там бути. Що більше: ти мусів би бачитися з деякими кельнерами, хоч би з „Імперіялю”, бо там є наші довірені люди. Треба б зорієнтуватися, чи Кетті, чи яка інша шансонетка, не може нам стати в пригоді, як її добре підплатити, покермувати нею. Отже бачиш: не тільки небезпек, але і спокус будеш мати досить! Чи ти збережеш холодну кров, чи не — —
— Але ж Петре, як ти можеш так мене легковажити?
— Я маю довіря до тебе, Арсене, — холодно казав далі Петро: — але ти мусиш зрозуміти, яка велика відповідальність спаде на тебе. Уся наша армія буде чекати на вислід твоєї роботи… Успіх нашого наступу буде звязаний з добрим її виконанням…
— Я це знаю, Петре.
— А що, як ти даси закрутити собі голову якій шансонетці? Неодна з них може вже є більшовицькою шпигункою?
— Чи маю тобі аж дати слово, що буду тримати себе в руках?
— Коли б я не мав довіря до тебе, то ніяке слово не помогло б…
— Ти може хочеш, Петре, сказати, що через кохання вже неодин забув про свою честь і запропастив велику ідею?…
— Молодість, мій дорогий, має свої права. А війна ще більші. Приходять на кожного з нас хвилини, коли починаємо собі казати, що живе-
