— Ви не бійтеся — похапливо додав Арсен: — мене тут майже ніхто не знає. Я тільки один раз був в „Імперіялі” і то в окремому кабінеті. Не думаю, щоб тепер хтось мене пізнав…
— Та я не боюся, але…
— Ідемо… — рішуче закінчив Арсен і взяв товариша попід руку.
Нові гості попростували до кафешантану.
Ось знайомі широкі, рясно освітлені сходи. Якось до цього часу Арсен не відчував, що має серце; нічим воно не виявляло своєї присутности в грудях. А тепер нагло почув, що воно десь є. Вистукує як годинник, ні, стукає, як нервова рука до дверей, коли хтось у заперті хоче вирватися на волю.
Арсен аж пристанув на сходах, щоб заспокоїтися.
На хвилину завагався, чи не відступити. Та щось підсвідоме, сильніше як ясна думка, спокуса, що одного тягне заглянути до провалля, другого — морфініста приневолює роздобути кілька ґрамів солодкої отрути — щось подібне тягнуло Арсена до „Імперіялю”.
Ось і двері відчинилися. Двері — наче до клітки з левами; вони самі, як левова паща — роззявилися… маґнетичною силою притягають до
