Жорж, кланяючися, супроводив ґрупу людей: кількох військових у „френчах” і двох цивільних у „піджаках”.
Сергій стрепенувся.
— Прошу вважати, пане товаришу: це вже надтягає верхівка. Оцей цивільний у чорнім — це Блінов… настоящій москаль…
— Це видно… — усміхнувся Арсен: — комісар?
— Неабиякий!… Начальник прифронтової „чека”!
— Ого! Груба риба! А ті військові?
— Штабовики… ближче не знаю, хто вони…
Голосно розмовляючи, ґрупа засіла навколо стола. Крісла ще не всі були заняті.
— Ага — подумав Арсен — ще хтось має бути…
В тій безжурній атмосфері, де люди прийшли призабути про всі свої буденні, урядові справи, Арсен відчував перший подих небезпеки. Це не те, що в полі, де можна ховатися і боронитися. Підійдуть, обступлять, оглянуть лєґітимацію, виведуть спокійно дверима до задньої кімнати і — шкода буде зайця та індика. Треба було випити.
— За новий лад, Сергію Павловичу! — тихо додав: — той, що прийде…
— Будьмо здорові!…
Чарки задзвеніли, а разом з ними заляскотіли оплески: шансонетка закінчила свою точку.
Хто… хто там далі? Коли ж то вже „вона” вийде?