— Гадаю, що найкраще в мене в хаті, завтра вранці.
— Гаразд… Де ви мешкаєте?
— Вулиця Спадиста, число 11.
— Чекайте мене коло 8 години.
— Добре…
Заплативши за вечерю, Арсен звернувся до товариша:
— Дякую вам, Сергію Павловичу, за товариство… Ночувати у вас сьогодні я не буду… Взагалі я боявся би наражати ваш дім на небезпеку. Дякую за те, що досі зробили для мене. Тепер я вже звязався з нашими людьми…
— Як уважаєте — відповів той: — В усякому разі памятайте про нас. Дякую вам за вечерю і приємно проведений час… А що зробити з вашими речами та кіньми?
— Дам знати пізніше. Покищо нехай будуть у вас. Речі добре сховайте поза хатою, а коні, як гадаєте… — Гаразд.
Скорими кроками Арсен перейшов ясно освітлені вулиці і завернув у бічну темну вуличку.
Одна записочка зворохобила його — всі дотеперішні сумніви розвіялися. Отже вона чекала на нього, пізнала від першої хвилини — не тільки оком, а серцем.
Вечірня прохолода тверезила гарячі думки:
„А може це тільки засідка? Нехай і не засідка, а попросту охота продовжувати корисне знайомство. Вона напевне не сподівалася, що він буде
