ніша — нагадувала студентську парубочу мансарду.
Зза паравану вийшла Кетті. Якась несмілива, принишкла.
— Здоров був, Жовтодзюбику…
— Добривечір, Кетті…
Арсен узяв її за руки і не знав, що далі робити.
— Ти погарніла за той короткий час, стала якась інакша…
— Справді? — усміхнулася вона, легко почервонівши. Кетті справді виглядала природно: ненашмінкована, тільки легко припудрована, одягнена у скромну блюзочку та спідничку.
— Ти ніби не артистка… скоріше нагадуєш мою сестру-ґімназистку. Їй-Богу… От погляну на тебе і мимохіть пригадую Наталку, таку, якою я залишив її тому два роки дома…
— Так? Я дуже тішуся цим. „Ну, сідай Арсене. Може хочеш кави, чаю?
— Ні, дякую… Ти ж знаєш, що я вже по вечері.
Арсен якось нерішуче випустив її руки. Хотів її обняти, поцілувати — не наважився. Пригадав собі перші відвідини — не знав, чи вони дозволяють бути сміливішим, чи навпаки виправдують його ніяковість. Відчув, що Кетті стала якась сторожка, ніби далека.
В уяві повстав комісар Блінов. Заздрощі почали дряпати серце.
