— Як не хочеш чаю, то сідай, поговоримо… — припрошувала Кетті: — Я так тішуся, що тебе бачу…
— Тішишся? — кинув недовірливо.
— Так… справді дуже рада… Я ввесь час думала про тебе…
— Я також…
Арсенові не виходив з голови Блінов; шукав засобів, якби відвернути Кетті від комісара і притримати її при собі.
— Ага, памятаєш Кетті, останнього разу я обіцяв вернутися до тебе… хотів, щоб ти ввесь час була зі мною. Мені так треба тепер когось близького, щирого. Ніхто з нас не знає, що буде завтра… Я розумію, що ти маєш свою працю і не можеш її покидати, маєш свої обовязки, клопоти… Але за матеріяльний бік не турбуйся. Я маю досить грошей, більш як мені треба. Не віриш? Я кажу зовсім щиро, по товариськи. Коли тільки тобі треба…
Він виняв з кишені пачку банкнотів у большевицькій валюті і поклав їх на стіл. Кетті якось розгублено поглянула на хлопця, і нагло її великі блакитні очі залилися слізми.
Вона не вперше брала гроші від сторонніх мужчин навіть тоді, коли не вважала грошей заслуженою винагородою за своє товариство. Чому-ж саме тепер цей щирий жест юнака так глибоко вразив її, образив до глибини душі? Досі ці розрахунки не мали в неї нічого спільного з серцем. Люди, з якими вона вечеряла, сміялася і про-
