шення до мене. Може я не варта тебе… може ти мені не віриш, але я щиро покохала, а ти образив мене…
— Вибач, Кетті… Я-ж так не думав, я хотів тобі тільки допомогти.
— А я хочу віддати тобі ті гроші, що ти мені дав…
Вона хутко кинулася за параван, пошаруділа трохи в шафі і вийшла з пакуночком у руці.
— Я тоді ще приготовила тобі подарунок, але ви хутко відступили. Я не могла тобі його вручити, хоч шукала за тобою цілий день.
На столі заблисла гарна срібна папіросниця.
— А це що? — здивувався Арсен, показуючи на літери.
— Хібаж не догадуєшся? Ініціяли… твої — „Арсен Жовтодзюбик”…
Арсен усміхнувся. Почув у собі гордість мужчини, свідомого того, що його кохають.
— То ти справді мене кохаєш, Кетті?
Вона крізь сльози слабо всміхнулася.
— Дурна була… закохалась… А тепер — бачу, що ти не вартий того…
Арсен зідхнув.
— Кажеш, що я тебе образив?
— Так… я не сподівалася, що ти якось відразу повернеш так справу у такий бік, так грубо…
Вона не могла найти відповідних слів.
Арсен гаряче заперечив:
— Звідки в тебе така дивна думка, що я хотів тебе образити? Ех, Кетті, Кетті… Ти тільки