на шию важкого дубового стола, вивели з палацу і втопили в річці Кобилі.
Майже що до самого ранку гуляли гайдамаки. З глубокого льоху подоставали собі срібла та золота, порозбивали зарослі зеленим мохом старі бочки з міцним литвинським медом і пили-гуляли… Багато з них вже й здорово підгуляло, так що забули на село йти та людей будити. „Байдуже, — казали вони, — раз перемогли, так вже немає чого боятися переможеного“… Але воно сталося зовсім инакше. Ще люде спали на селі, а тільки де-хто встав, щоб на панщину йти, як в село приїхали гузари графа Замойського. Як тільки вони приїхали, так перше всього з чотирьох боків запалили село, а потім стали катувати людей.
Схопилися люде за свої ножі, але спогадали, що вони несвячені, тай руки опустилися. Нічого було робить їм без гвалтового дзвона. Задзвонили якось, але не було вже коли святити ножі, бо гузари примусили скоритися. А в самім плацу ще довго змагалися гайдамаки, а потім побачили свою лиху годину, що вже все пропало, взяли тай поховалися в льохи. Гузари п'яних гайдамаків порубали і поскидали в потайні темні кімнати, а льохи позамикали на вісім замків і поставили свою варту над ними.
Старого пан-отця повісили на дзвіниці біля великого дзвона, в якого дзвонено на гвалт. Йдучи на смерть і прощаючись з своїми людьми, пан-отець
