Сторінка:Клим Поліщук. Тіні минулого (1919).djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

„Звичайна річ, що таких сміливих ворогів не було, а зрадників теж не знаходилося. Але, як кажуть, „лихо само за людьми ходить“. Сталося так, як ніхто й не сподівайся… Лицар той був ше досить молодий і закохався в одну панянку-польку, яка сама хоч і славна була людина, та дарма. Пронюхали про се ксьондзи, тай стали її намовляти щоб вона їм сказана, коли він саме буде в неї, то щоб отруїла його, а за для сього дали їй маленьку пляшечку з гадюччим ядом. Довго вона не згоджувалась, але, нарешті повірила ксьонзам, що обіщали на тім світі рай, тай взялася отруїти свого коханця. Лицар-же про се нічого не знав і не відав, і одного весняного вечора він приїхав до неї. Панянка струнула його радісно, а батько та мати її були на сей раз такі приязні та ввічліві, що він навіть забув за все на світі. Вгощаючись з білих рук матері своєї панянки, він вже думав про те, що скоро зможе одружитися, а того не й думав навіть, що його жде люта смерть. Ото за вечерою, коли лицяря вгощали вином, панянка непомітно налила в його келех того яду, що ксьондзи дали. Того вечора він був надзвичайно веселий і жартовливий; багато співав і грав на кобзі; чимало розказав всяких чудних пригод з свого життя і панянка вже жалкувала за свій вчинок. Після вечері вони вийшли в сад і він говорив їй про своє кохання, не помічаючи того, що вона мовчить як мур. Коли тут він здрігнувся і побілів, бо вчув страшну болість