Сторінка:Клим Поліщук. Тіні минулого (1919).djvu/48

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Йому здавалося що пташки співають про його кохання, яким сповнені його груди і яким обновився б увесь світ і так засяла-б грішна земля, що ясні зорі зажмурилися-б від такої несподіванки… Се були тільки мрії, які при одній думці про те, купи він зібрався виїзжати, — зникали безслідно… В його уяві вставали картини: полки за полками… білі бунчуки в повітрі мають… чується бразькіт зброї, миготить золото на держалах стальових мечів та шаблюк, на яких огніє кров перемоги… Картини були страшні, але привабливи для молодого Потоцького, бо проливання крови в ті часи вважалося ділим „чести“, ділом „лицарським“… Переможці, заплямовані кровю пишалися собою на бенкетах і вітали в авреолі слави.

Сонце заходило і починало вечоріти, коли він наближався до парку. На одній алеї мигнула біла сукня панни Юзефи. Потоцький стрибнув з коня, і швидкою ходою пішов їй на зустрічь. Його мужня красива постать дихала силою і здоровлям.

Він заховав свої журливі думки і перед панною Юзефою стояв веселий, сяючий щастям. Вона стояла під високими каштанами. Лице її було бліде, а в очах світилася якась трівога. Було видно, що вона його довго чекала. Оглянувшись назад, вона, побачила його і так і зраділа ним.

Справді вона була чудова. Середня на зріст струнка, з чистими рисами обличчя, з пишніми